Як зараз пам'ятаю теплий вересневий ранок, аудиторія із 90 студентами, а біля кафедри щось розповідав дівочий улюбленець Василь Пахаренко. Очевидно, йшлося про літературу, бо предмет називався «теорія літератури». Але мені на останньому ряду, мабуть, було не до цього, бо іспит на зимовій сесії я з тріском провалила, що було абсолютно справедливо. І почула слова, після яких довго плакала, але урок засвоїла: «Лен, дам вам колежанську пораду: хоч інколи щось учіть. Для себе. Повірте, воно вам знадобиться!».
Коли прийшов час магістратури, в списках наукових керівників, за іронією долі, навпроти мого прізвища стояло ім'я Василь Іванович Пахаренко. Серце ледь не вискочило з грудей! Побігла миттю до декана і попросила «з особистих причин» змінити наставника. У відповідь почула: «Ідіть, Лен. Все у вас буде добре». Так і сталося.
16 травня — День науки в Україні. І я пишаюся тим, що взяла інтерв'ю у людини, книги якої є у кожній школі. Василь Іванович Пахаренко — український літературознавець, поет, перекладач, публіцист, доктор філологічних наук, професор кафедри української літератури та компаративістики Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького.
Про любов до літератури, «привілеї» держави та сім'ю — читайте далі.
— Чомусь я впевнена, що в школі Ви були зразковим учнем. Почали ще тоді цікавитися літературою і писати вірші. Уже тоді, будучи підлітком, знали, яким шляхом підете?
— Не зовсім зразковим… Уже в першому класі учителька Дарія Степанівна й мама намучилися зі мною, допомагаючи виводити прописи. Але все дарма, виходили страшненькі карлючки, досі маю жахливий почерк. А далі вчив, і досить глибоко, передовсім ті предмети, які захоплювали чи бодай цікавили.
Набір, треба сказати, був якийсь навдивовижу строкатий — література, історія, географія, біологія… А от хімію геть не любив, ще гірше з математикою, відлякували й мови. Мені, грішному, чомусь здавалося, що в цих науках треба все тупо зазубрювати (чого досі ненавиджу), а не розуміти. Це вже пізніше прочитав у видатного німецького теоретика лінійної алґебри Карла Веєрштраса: «Не можна бути справжнім математиком, не будучи трохи й поетом». Тепер, коли випускники іноді роблять компліменти — мовляв, пояснюю поняття з теорії літератури чітко, послідовно й доказово, думаю собі з усмішкою, що так віддаю задавнені борги точним наукам.
А першого вірша написав у четвертому класі, на зимових канікулах. Усе замело снігами попід стріху. Нудьгуючи в хаті, склав щось про засніжений сад за вікном. Звісно ж, банальне й неграмотне. Але поступово виписувався. Завдяки тому, що багато й уважно читав. Учився в поетів — хороших і різних. Насамперед, у Шевченка. Ще маленьким не раз чув від бабусі (яку все життя люблю й шаную несказанно), про качечку, що «ловить ряску, розмовляє з дітками своїми», щось із «Тополі», «Катерини».
А вже десь у сьомому класі, начитавшися «Кобзаря», з доброго дива устругнув радикально націоналістичного вірша про розриті могили й лютих москалів-зайд. Таки не даремно більшовики так боялися й ненавиділи цього поета: як його не перелицьовували, як не комунізували, а він робив свою святу справу…
Одне слово, у старших класах я став «визнаним, реєстровим шкільним поетом». Так мене й називали і відповідну ж таки кар'єру пророкували. Але не так сталося, як гадалося. З трьох десятків моїх книжок переважна більшість — літературознавство, трохи публіцистики, чимало шкільних підручників. А поетичних збірок — аж дві. Видані, до речі, з інтервалом у чверть століття.
А втім, бачу тут і свою перевагу. Дожив до сивого чуба, а з поезією зберіг суто дружні, романтичні стосунки, кожен новий вірш — свято. Якби ж займався нею професійно, напевно б, радість нашого спілкування ні-ні та й затьмарювали стосунки економічні (проблема заробляння грошей), рутинно-побутові тощо.
— Напевне, думалося, що станете вчителем. Але чи могли уявити, що станете відомим науковцем?
— Завершуючи навчання в інституті, якраз науковцем я потаємно і мріяв бути. Але сталося так, що наступні 6 років провчителював у сільській школі.
Траплялося викладати не тільки українську, а й (на форсмажорній заміні) російську та англійську мови, географію, історію. Всього бувало. Чи уявіть собі «високочолого» 21-річного «теоретика» класним керівником 4-го класу: треба розбиратися, чому не вистачило комусь котлети у їдальні, хто когось облив какао, або дівчаткам зав'язати банта, бо, капосний, на перерві злетів…
Добре, що маю сестру, молодшу на 12 років, так що «школу юного тата» пройшов ще підлітком. Різним був мій шкільний досвід. Але він досі спонукає мене намагатися максимально доступно й наочно пояснювати якісь вельми складні теоретичні речі, відчувати авдиторію, перед якою говорю.
Нарешті, через той досвід і зараз багато пишу для школи, учителя, учня. Хочеться, щоб літературу не просто «проходили», зазубрювали псевдоніми письменників, жанри-теми творів та імена персонажів для ЗНО, а розуміли й любили (на щастя чи на жаль, друге без першого неможливе).
Хочеться, щоб література ставала щирим співбесідником, вірним приятелем чи, за потреби, і ненав'язливим порадником для кожної молодої людини, яка (часто невміло й розгублено) щойно починає жити.
Також не люблю науки демонстративно сухої, абстрактної й занудної, написаної нікому не зрозумілою і не цікавою (окрім самого автора) «пташиною мовою». Намагаюся сповідувати й популяризувати принципи літературознавства «з людським обличчям».
— За моїми підрахунками, Вам було 29 років, коли видали дослідження «Незбагнений апостол. Нарис світобачення Т. Шевченка», відзначене Дипломом і премією Президії Національної Академії Наук України для молодих учених. Скільки ж років Ви над ним працювали? І ще одне — чому саме Шевченко став пошуком більшої частини Вашого життя, адже саме йому присвячена велика кількість досліджень?
— Кажуть, долю й конем не об'їдеш. Таки це правда. Як уже згадував, із дитинства захоплювався творчістю Тараса Шевченка. Відтоді й до сьогодні мене насамперед вражає навіть не так сенс, як енерґетика, мелодика — музика його слова. Згадую чи чую уже перші написані ним рядки: «Реве та стогне Дніпр широкий…», — і мурашки біжать по спині. Як геніяльно просто, глибоко й точно виражено титанічну потужність і красу Дніпра у бурю. Не тільки слово — кожен звук у цьому пейзажі на своєму місці, вповні реалізує авторську надмету ([р], шиплячі, свистячі передають ревіння бурі, шум, тріск дерев, рішучість, суворість настрою). Якби навіть не знав української, я б безпомильно відчув, про що йдеться у цьому творі.
Не випадково трапилася дивна річ — начебто звичайний собі поетичний пейзаж став другим славнем України. Бо в ньому розкрито суть душі нашої нації, її непереможний потенціял. Такий промовистий майже кожен Шевченків рядок. Додаймо до цього ще єванґельський, людинолюбний і людинознавчий, українолюбний і українознавчий зміст, пророцьку глибину його текстів.
Тодось Осьмачка наприкінці життя сказав: «Я певний, що якби Шевченко з'явився перед Шекспіром і Ґете, то вони б мали його перед своїми духовними очима як божество, щось подібне до Богочоловіка. Бо Шевченко збільшив славу Спасителя як людинолюба». Здається, аж надто висока оцінка. Проте Осьмачка, цей великий мудрець і знавець світової літератури, знав, що говорив…
Разом із тим я досить тверезо усвідомлював тоді (та й зараз) свої скромні дослідницькі таланти й можливості. Підозрював, що мало у світі є митців, про яких написано більше, як про Шевченка. Тому спочатку й зосередився на вивченні інших тем.
Ще в 10 класі мене вразив Василь Симоненко, ані мені, ані моїм ровесникам зовсім тоді невідомий молодий поет. Натрапив якось випадково у нашій сільській книгарні на його ошатну білу збірку з красивою назвою «Лебеді материнства» та й захопився на все життя. Ще не знав тоді, що то було перше, люто порізане цензурою видання через багато літ замовчувань і цькувань доробку великого поета. Написав кілька статей про його творчість, планував і дисертацію писати про нього. Але цю тему «забракували» — надто мала й суперечлива, мовляв, спадщина як для дисертації.
Тоді я згодом узявся за літературу Розстріляного відродження, яку в ті «перестройкові» роки ми зачудовано відкривали для себе. А до Симоненка, до речі, я таки повернувся пізніше — в окремій книжці.
Працюючи над дисертацією, зіткнувся з проблемою: а як письменники того кривавого часу відповідали на питання, чи можна чинити зло, вбивати, мучити заради добра. З'ясувалося, по-різному. А як розв'язували цю головну етичну проблему їхні попередники? Так і повернувся знову до Шевченка.
Матеріял виявився цікавим і маловивченим. Думав написати статтю, а набралося на цілу книжку — «Незбагнений апостол». Отак під час роботи над дисертацією сходив на несподівану «творчу відпустку».
Після того брався за багато різних тем. Але постійно повертався до Шевченка — у роздумах, статтях, книжках. Аж поки у 2013 році побачило світ чимале, на 840 сторінок, дослідження «Шевченко як геній». Такий результат двадцятип'ятирічної роботи.
— У криміналістиці, кажу про біхевіоризм, є такий метод вивчення злочинця: хочеш знати, чому він це зробив — думай, як він. Коли Ви ведете свої багаторічні дослідження творчості Тараса Шевченка, доводиться ставити себе на його місце?
— Ні, майже ніколи. Бо, по-перше, як казали моя бабуся, «далеко куцому до зайця». А по-друге, у мене інший темперамент, аніж у Тараса Григоровича. Він — безоглядний, невгамовний холерик — море енерґії, весела, компанійська душа, борець-лицар, жалісливе серце, перепади настрою, десь надто прямолінійна, проте й тонкосльоза, сентиментальна натура: «Нехай, брате. А ми будем/ Сміяться та плакать».
Погортайте спогади: він був дуже неоднаковий. Складається враження, що різні сучасники описують (навіть зовнішність!) геть різних людей. Я ж простіший, «одинніший». Ближчий до меланхолійного психотипу (хоча й нікому про це не кажу, то більшість і не підозрює, хе-хе).
Хоча, здається, я зрідка відчуваю душу цієї людини і можу пояснити, чому він так написав чи так учинив (скажімо, в стосунках із деякими жінками й рідними, друзями або ворогами).
— У цьому році Ви стали дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка. Що це для Вас означає?
— Звісно, пишаюся тим, що НТШ — перша, найдавніша і найвідоміша у світі українська академія наук (заснована 1873 року), що дійсними членами НТШ були Іван Франко, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Володимир Антонович, Іван Пулюй, а також Альберт Айнштайн, Макс Планк, Ян Бодуен де Куртене, Томаш Масарик, багато інших найвидатніших науковців України і світу. Але й добре розумію, що мої здобутки вельми-превельми мізерні на такому тлі. Тому це обрання — скорше аванс, аніж констатація факту. Сподіваюся, потроху його відпрацьовуватиму.
— Ваші нагороди і відзнаки, про які спокійно можна почитати у Вікіпедії, не помістилися б у нашому матеріалі. Однак, Ви скромний професор: їздите у громадському транспорті, не берете хабарі і зразковий сім'янин. Багато хто користувався б інакше Вашими привілеями, однак не Ви. Це важко?
— Ду-уже легко. По-перше, якось уже так склалося, що наша держава не розбещує митців і науковців жодними привілеями. Мабуть, надто буквально владці страктували давню думку: «Щоб творити, митець має бути голодним», на себе, до речі, чомусь її зовсім не поширюють — скромність, знаєте. По-друге, прекрасно знаю, що за кожен привілей, навіть дрібний, обов'язково доведеться платити — або мовчанням тоді, коли не можна мовчати, або публічною підтримкою того, чого (кого) не варто підтримувати.
Скажу чесно, у молодості не проти був щось заслужити, здобути. Напевно, щоб довести собі, що чогось вартий, щось можу. Але з роками дедалі більше переконуюся — усе то «ловлення вітру» (не забуваймо мудрого Еклезіяста). Наприклад, не назву Вам точну цифру статей та й книжок, які опублікував. Головне — вони є, що міг — зробив, а далі хай люди оцінюють.
Щастя для мене — моя родина, вірні, перевірені в життєвих боях друзі, улюблена робота, прогулянки на природі. Тверезо оцінив свої нульові шанси утримувати повноцінну дачу — не маю для цього ані часу, ані хисту. Але завів на балконі цілий садок — з деревцями (гранат, інжир) і десятком видів квітів, прегарних і духмяних. У тій красі мені затишно й легко на душі.
— Не секрет, що жіноча частина студентства української філології в ЧНУ, а вона складає 98%, Вас обожнює: жодна дівчина не пропускає ваші лекції, всі старанно готуються до семінарів, Вашу мову розбивають на окремі цитати. В чому ваш феномен?
— Ну це вже надто ідилічну картинку Ви намалювали. Насправді, ясна річ, усе не так веселково: різні характери, відтак і різні симпатії та уподобання. Та й час своє бере. Першу лекцію я прочитав у 22, тоді значно складніше було опиратися гіпнозу дівочого царства. З роками вчуся. Хоча й неохоче…
А ще ж коли-не-коли примушую щось учити чи й зубрити, наприклад, літературознавчі терміни (на жаль для мене, виявилося, що глибоке розуміння без запам'ятовування ключових понять неможливе). Словом, університетська «проза життя» часом бере своє. Попри те, не приховуватиму, мені дуже приємно, коли колишні студенти (таки правда, в основному студентки) згадують добрим словом наші лекції й семінари.
Отже, може, щось цікаве, корисне для життя взяли й від мене. Спілкування ж із кожним із них (отже, і з Вами) мені також приносить приємні емоції, подивовує неповторністю кожної душі.
На першому курсі ще ні, а в магістратурі плани семінарських занять розпочинаю епіграфом з Талмуда: «Багато чому я навчився у своїх наставників, ще більше у своїх товаришів, але найбільше — у своїх учнів».
— 22 травня Кабмін затвердив правопис, який складно назвати новим. Мовознавці повернули частину норм українського правопису 1928 року. Для багатьох це стало шоком, але не для Вас, адже Ви, скільки пам'ятаю, лише так говорили і писали?
— Це правда. Усі мої статті й книжки (крім підручників, бо там видавці жорстко вимагають дотримання формально узаконених норм) створені українським, а не совєтським (зросійщеним) правописом. Створені тим правописом, яким користувалися Шевченко, Франко, Грушевський, Леся Українка, Винниченко, Хвильовий, Стус, Сверстюк..., власне, всі українці до 1933 року (рік примусової зміни правописних норм символічний і не випадковий!), який уперто зберігали наші дисиденти й зараз наші земляки в діяспорі.
Найголовніший тут арґумент для мене — ці словоформи (осени, крови, смерти, соли, иній, ирій, иржа, азіят…) я завжди чув у дитинстві від моєї бабусі і всіх інших старших людей у моєму наддніпрянському селі й довколишніх селах. Важливий момент, найчастіше ці люди були зовсім неграмотні, себто не школа їх навчила так говорити. Просто правопис 1928 року був створений на народній, живомовній основі, а от уже наступний, 1933 року, виріс з ідеї «сближения и слияния языков народов СССР», зрозуміло, на основі якої мови.
— Говорять: «Вік живи — вік учись». Розкажіть, що Ви вивчаєте зараз? Над чим працюєте?
— Загалом, я чоловік лінивий та ще й повільний, на жаль (мабуть, типовий українець). Але поки карантиниться, написав кілька статей — про Тодося Осьмачку, про новий проєкт Держстандарту шкільної освіти, про поезію Володимира Сосюри: пропоную вивчати у школі інший його вірш, а не соцреалістичний за формою та частково й змістом «Любіть Україну».
Підозрюю, далеко не всі колеги погодяться з моєю арґументацією, хоча, як бачиться, докази навів залізобетонні і не був упередженим. Утім, побачимо.
— У літературознавстві є таке поняття «творча кухня письменника». Розкажіть про свою творчу кухню?
— Із науковою працею простіше — треба, щоб зацікавила тема, дозволила сказати щось своє, доповнити чи й скореґувати відоме. А поезія… приходить тоді, коли хоче. Зазвичай це буває, коли я почуваюся зовсім не таким, як у повсякденні, іншим. Правда, такі моменти тривають недовго і трапляються рідко. Тому й дві збірки всього надбав.
— У Вас дорослий син. Вже навчається в університеті? Пішов по Ваших слідах? Чому?
— Так, уже другокурсник, вищий за мене. Щодо «слідів» — не зовсім. Він увесь у світі ІТ, ще в 10 класі успішно закінчив курси й почав працювати у серйозній фірмі. Увесь той його світ для мене ніби казковий, чаклунський (з моїми-то «технарськими» знаннями й навичками) — геть не зрозуміло, як воно працює, але дивує й захоплює.
Тим, що син не став філологом, не надто переймаюся: хоч хтось же в родині має приносити з роботи не таку смішну зарплату. Навіть учуся поменше думати про вічне — себто, кому передати потім мою кількатисячну домашню книгозбірню.
Я завжди хотів і хотітиму єдиного — щоб син був щасливим, а для цього й мудрим, і неповторним, і працьовитим. Дуже лиха риса трапляється у батьків — натужитися безпремінно виліпити з дитини свою копію чи ще гірше — спробувати через неї втілити свої нездійснені мрії (зазвичай, це балет, скрипка, фортеп’яно, шахи, іноземні мови, гімнастика тощо). Для чого? Вони — не ми. Придивися насамперед до душі своєї дитини, пошануй, врахуй і допоможи розвинути її прагнення, мрії.
А ще син — цілком людина своєї епохи: не надто сентиментальний, скептично ставиться до будь-якої неперевіреної інформації (часом і мені дає добрі уроки у штормах теперішніх фейкових морів), ненавидить будь-яку, навіть дріб'язкову фальш, дратується, коли його тупо «учать жить», уміє вельми переконливо добирати свої арґументи у дискусіях. Іноді з ним непросто, але дуже цікаво. І нарешті, на щастя, він багато читає (тільки, боронь Боже, не ту літературу, яку «проходили» чи згадували у школі — небезпечно-симптоматичний для нашої освіти дзвіночок!). Із сучасних українських авторів його найбільше захоплює Макс Кідрук.
— Усе своє життя Ви займаєтеся науковою діяльністю. Пишете книги для школярів, студентів. Скажіть, держава гідно віддячує за таку багаторічну працю?
— Частково я вже відповідав на це «інтимне» запитання. Якось у наших цнотливо-інтеліґентських колах не прийнято акцентувати увагу на цих мирських клопотах. А дарма.
Кожна людина має одержувати гідну зарплату — адекватну зробленому. Але в нашій державі, на жаль, якось непомітно встановилася абсолютно несправедлива соціяльно-економічна модель.
Думаю, значною мірою через ту ж таки нашу інтеліґентську сором'язливість. Доки ми затято боролися з комуно-імперським минулим, відстоювали на вічах і майданах рідну мову, прапор, тризуб, державність, тим часом владну машину уже нашої, нової України вдатно розбудували під себе спритні (уже сивочолі) колишні комсомольські вождики й новочасні моложаві горе-ґешефтмани без краплини совісти за душею. Один із наслідків цієї моделі — зарплатні гойдалки.
Якщо порівняти платню вчителя, лікаря, інженера, професора чи й академіка (мовчу вже про пенсію колишньої колгоспниці з 60-річним стажем) і державного топ-чиновника чи судді з прокурором, мимоволі охоплюють серце неконституційні революційні пориви. Так не має бути! З таким господарюванням ці хлопці з упертою періодичністю опинятимуться або в Ростові, або, у кращому для них разі, — «де пальми крислаті Флориди».
— Якби зараз перед Вами з'явився Тарас Григорович, що б Ви йому сказали, окрім того, що він не помилився ? :)
— Видатний італійський психолог Чезаре Ломброзо якось зауважив: «Геніяльність — це єдина державна влада, належна людині, перед якою можна, не червоніючи, стати навколішки».
Шевченко заслуговує на те, щоб перед ним стати навколішки, бодай подумки. Так би я й зробив.
Цей чоловік справді ні разу не помилився. Ні коли почав писати (живучи в імперському Петербурзі) «не на общепонятном», а таки рідною мовою, як здавалося, зовсім безперспективною. Ні коли взявся не за кар'єру і статки, а за пробудження своєї, на той час уже майже зовсім упокореної нації. Ні коли пророкував: «Не смійтеся, чужі люде!../ Встане Україна./ І розвіє тьму неволі,/ Світ правди засвітить».
Дуже довгим і звивистим виявляється наш шлях самопоставання. Але зроблено вже найтяжчу роботу, і ми таки досягнемо свого. Вірю в це свято. Бо ж Шевченко ні разу не помилився.
