До Черкас вона приїхала восени 2014 року з містечка Кіровськ, що на Луганщині. Удома вона була активною та безтурботною школяркою, зараз – доросла та самостійна студентка вишу. Про що мріє майбутня журналістка зі Сходу та що змусило її так рано подорослішати, 18-річна студентка ЧНУ розповідає відверто.
– Зараз більшість мого часу займає навчання, – говорить Марина.
Вона зізнається, у Черкасах стала більш домашньою, ніж раніше. Два роки тому 10-класниця Марина була лідером Кіровської школи, активно брала участь у всіх заходах та концертах, грала в «Що? Де? Коли?» і була відмінницею. Та найбільш теплі спогади пов’язує з волонтерською діяльністю.
Разом з однолітками Марина допомагала сиротам і діткам, які потребували допомоги:
– Було зовсім не соромно ходити та просити для діток одяг, іграшки або гроші. Здебільшого люди відгукувались, але були й такі, що не вірили. Увечері ми всі збирались, і по 20 разів перераховували скільки ми назбирали. І з кожним разом хотілось нарахувати все більше й більше…
Полюбити Черкаси допоміг університет
Вимушений переїзд до Черкас віддалив Марину не лише від батьків, а й від улюблених однокласників. Тут її чекала нова школа, полюбити яку так само щиро дівчині не вдалось.
– Я все життя мріяла про випускний зі своїми однокласниками. Якось підсвідомо сама для себе вирішила, що якщо мені сподобається ця черкаська школа, то я зраджу свою рідну школу, яку дуже люблю. Хоч і прийняли мене тут добре, але все одно не відчувала такої радості та щастя ходити до школи, як було раніше.
Марина пригадує, по-справжньому вподобала Черкаси, коли вступила до ЧНУ.
– Спочатку мені не сподобалось у цьому місті. А вже після закінчення школи, влітку почалась вступна кампанія, навчання, знайомство з одногрупниками. Саме коли вступила до університету, я полюбила Черкаси.
«Коли сумно, використовую «прийоми»
Марина не приховує, найтяжчим для «домашньої дівчинки» було пережити розлуку з батьками. Та довелось навчитись боротися із сумом, для цього вона придумала власні «прийоми»:
– Як находять якісь сумні думки, спогади, то просто не повертаюсь додому. Мені краще в цей час пройтись вулицями, побути на самоті. Іноді йду з університету навмисно найдовшою дорогою або встаю на одну зупинку раніше…
До того ж Марина упевнена, мамі ще тяжче. «Дуже переживає за мене», – говорить дівчина.
– Коли я захворіла і мені сказали, що кластимуть до лікарні, у мене перша думка була: «Як я мамі скажу? Вона ж переживатиме». Але мама з татом завжди мене підтримували, а на відстані ця підтримка ще більше відчувається.
«Донбас-арена» і солодкі мрії
Майбутня журналістка Марина Клімчук уже чітко визначила для себе напрям майбутньої професії.
– Я бачу себе в соціальній журналістиці. Тобто, хотілося б у майбутньому писати про суспільно важливі теми, порушувати питання соціально незахищених людей, вирішувати їх проблеми, звертати увагу влади саме на такі верстви населення. Як на мене, покликання журналіста – допомагати людям.
Та крім цього, «найсолодшою журналістською мрією» дівчини завжди була спортивна журналістика. Марина розповідає, дуже любить футбол і завжди мріяла працювати у всеукраїнському спортивному ЗМІ.
– Зараз маю таку мрію… Якщо… Ні, навіть не так! КОЛИ війна на Сході закінчиться… я стою з мікрофоном якогось відомого спортивного телеканалу , а позаду красується велична «Донбас-арена», яка скандує «Україна, Україна». Це було б супер, – посміхається Марина.
«Удома називали зрадницею»
У Черкасах юна переселенка почуває себе комфортно, говорить, люди тут більш ввічливі, ніж на Сході й здебільшого ставляться до переселенців із розумінням. Та все ж таки, інколи дівчина категорично не згодна із думкою місцевих.
– Колись почула у тролейбусі як одна жінка говорила: «Ці переселенці не хочуть їхати в село»… Узяти до прикладу мене або таких як я студентів. Якщо навіть теоретично хтось у селі виділить житло, то як там заробляти на життя, як здобувати освіту, де працювати? Дехто інколи думає лише поверхово і не розуміє складність ситуації.
У той же час Марина погоджується, у її місті дехто з людей ще більш категоричний:
– Коли приїжджала додому, мені на повному серйозі говорили: «Ти зрадниця. Їдь у Черкаси». Кого я зрадила? Я завжди вважала себе українкою, жила в Україні до всіх подій на Сході, і живу зараз в Україні. Зрадницею себе точно не вважаю. Хоча не приємно звичайно… Там називають «бандеркою», тут – «сепаратисткою». Але тут хоча б жартома…
Попри все дівчина вірить: все що відбувається – на краще. Тут вона має друзів, гарних одногрупників та вже зустріла своє кохання. Хоч і знову відстань намагається стати на шляху – Марина чекає свого хлопця з армії, – однак вона певна: уже навчилась перемагати відстань і колись Черкаси стануть для неї по-справжньому щасливим містом.
Артур ПРІХНО, 4-Р