Шевченкове слово булоще з дитинствамоїм особливим захопленням і з роками тільки посилювалось. Адже це справжнє диво. Практично немає у світовій літературі іншого митця, який би так повно і майстерно втілив, виявив дух, енерґетику своєї нації. А ще мене вразили свого часу слова іншого нашого великого земляка Тодося Осьмачки «Я певний, що якби Шевченко з'явився перед Шекспіром і Ґете, то вони б мали його перед своїми духовними очима як божество, щось подібне до Богочоловіка. Бо Шевченко збільшив славу Спасителя як людинолюба». Осьмачка був обачний у висловах, крім того, глибоко знав творчість і розумів рівень і Шекспіра, і Ґете. А все ж зробив такий висновок. Бо Шевченко справді митець-філософ і гуманіст світового рівня.
- У чому, на Ваш погляд, виявляєтьсянепересічність як особистості, так і творчості Тараса Шевченка для сучасної людини?
Насамперед це – енергетика. Поетичне слово Шевченка може сприйматися як музика, спочатку суто інтонаційно. От згадаймо: «За кражу, за войну, за кров,/ Щоб братню кров пролити, просять / І потім в дар Тобі приносять / З пожару вкрадений покров!!» – це рядки поеми «Кавказ», які справді ніби гуркочуть чи то гірськими потоками, чи звуками бою. Або ж «Неначе ляля в льолі білій Святеє сонечко зійшло»... Тому неймовірно важко читати Шевченка – прикладів вдалого виконання його творів навіть професійними читцями надзвичайно мало. Хоча дивовижно, наскільки органічним виявилося виконання його поезії звичайними людьми у проекті Сергія Проскурні «Наш Шевченко». Можливо це тому, що читці вибирали ті вірші, що їм найбільше до душі. Можливо, цією ж енерґетичністю пояснюється і величезна кількість народних пісень на вірші Шевченка.
Наступною рисою є любов до ближнього, живий, уважний і співчутливий погляд на світ конкретної людини, її долю, незахищеність, пошуки сенсу життя – без огляду, чи багата вона, чи бідна. Головне – неповторна людська душа. Це та проблема, яка вважається актуальною для літератури ХХ століття. Вважається, що першим її підняв Федір Достоєвський, але насправді першими були Микола Гоголь і Тарас Шевченко.
Три основні цінності ніс Шевченко, і вони аж печуть сьогодні нашому суспільству. Я їх називаю: «три стовпи-світодержці» - пам’ятаєте ті залізні стовпи, яких шукав Тарас малим? Це – Бог, Людина і Нація. Бог – сенс, початок і кінець усього. Але єдиний спосіб пізнати Бога – це пізнати Людину, пізнати самого себе як Образ і Подобу Божу і прагнути духової відповідності. Чому ж нація? Шевченко і своїм життям, і своєю поезією ствержує, що людина має жити в рідному середовищі, аби бути гармонійною і щасливою – Образом і Подобою Бога. Щоб природа, культура, люди, мова навколо були рідними. У чужому оточенні це неможливо. І ще одна дуже важлива Шевченкова думка – ці всі цінності, ці опори однаково важливі. Він упевнений, якщо хоч одну з них забрати, то впаде духовне небо над нами, зрушиться світобудова.
Я переконаний, «Кобзар» завше відкриватиме нам суть і покликання нашої нації. Глибокодумні мислителі давно вже помітили: душа російська апокаліптична за світосприйманням, її доля – нагадувати собі та світові про гріховність, невпорядкованість і стражденність людську; душа західноевропейська серединна, себто міщанська, бюрґерська, схильна до напівмір, надто закорінена в побут, комфорт, вигоду; а от душа українська тяжіє до гармонії, прагне максимально згармонізувати світ: Божий і людський, свій і сусідський, батьківський і синівський, «троянди й виноград – красиве і корисне» тощо, тощо, тощо, – зрівноважити на засадах любови й віри.
Тому навіки залишиться взірцем українського раю «Садок вишневий коло хати…», де природа («хрущі над вишнями»), Господнє небо («вечірня зіронька»), людський світ («сем’я вечеря коло хати») поєднані в одну нероз’ємну і щасливу цілість.
– Василю Івановичу, як ви гадаєте, чи може настати час, коли Шевченка сприйматиме лише вузьке коло шанувальників, а численні згадки на мапах міст і сіл сприйматимуться тільки як топографічні позначки?
Така ситуація, на жаль, можлива. Уже й ж зараз загальна тенденція спрямована на звуження сприймання Шевченка. І це при тому, що видається і перевидається багато творів поета. А видавати зараз, гадаю, треба більше підручників, посібників з шевченкознавства. Мають працювати учителі, викладачі, шукаючи нові підходи, форми для зацікавлення молоді. Якщо цього не станеться, то цей геній української землі дійсно може залишитися лише географічним фактом. Зараз, особливо в час Майдану, Шевченко став дуже популярним. Але це заслуга не держави, суспільства чи школи – це сталося завдяки ситуації, людям. Очевидними стали пророчий дар митця, його рятівна місія для України. Коли ж цей спалах цікавості притихатиме, навіть якщо й зберігатиметься – того, що робиться зазвичай, буде мало.
Зізнаймося собі щиро: нерідко держава, школа нав’язує суспільству своєрідний культ Шевченка. Як наслідок, часом настає пересичення. Перед певними датами про поета говорять часто формально, нещиро, нефахово, для годиться, з доречних і недоречних трибун. Наш простір пересичений іменем Шевченка в назвах установ, парків, скверів, вулиць. Продовжується встановлення пам’ятників, погрудь…Звісно, він надзвичайна людина, але ця надзвичайність розмивається частим згадуванням. А він сам не мав претензій на якесь особливе ставлення, був цілком простою, розкутою в спілкуванні людиною. Думаю, що він не сприйняв би ніколи й перейменування його рідного села, яке завжди було для нього святим як Керелівка. Отже, люди сприйматимуть серцем Шевченкове слово, але якщо тільки не бубоніти раз по раз якісь пустопорожні помпезності. Цього генія варто згадувати не всує, а творчо і значно глибше.
Із Василем Пахаренком спілкувалася Сніжана Лисенко
Фото з особистого архіву Василя Пахаренка
